07 серпня 2023
(Фото: Білозерка.Інфо)
Кожен свідомий українець намагається наблизити перемогу і робить це у свій спосіб. Марина Унятицька з Дніпровського, наприклад турбується про односельців, допомагає приготувати їжу для українських військових, годує покинутих тварин. Рідне село вона не полишала ні в період окупації, ні після визволення, коли ворожі обстріли майже не вщухають.
Про це розповідають наші колеги з Білозерка.Інфо.
Після деокупації Дніпровського місцеві активістки долучилися до допомоги українським військовим. Разом із сільською жіночою командою підтримки ЗСУ Марина допомагає захисникам майже у всьому: приготуванні смачних домашніх страв, пранні та прасуванні одягу, забезпеченні побутовими речами.
І це не просто вдячність за визволення, а справжня материнська турбота, бо кожного з них десь чекає сім’я, - йдеться в повідомленні.
Майже нереально готувати в умовах постійної загрози для життя для тих, хто боїться, але це не про дніпровських жінок-волонтерок. Марина жартує, що обстріли навіть удосконалили їхні кулінарні здібності, зокрема, навчили дуже швидко чистити рибу. Великого жіночого серця вистачає і на турботу про братів наших менших.
Разом з односелицею Жанною Яковлевою та іншими небайдужими жителями Дніпровського Марина щодня годує покинутих тварин. На своїх рятівників постійно чекають десятки котиків і собачок, серед яких є хворі й травмовані.
Журналісти спитали у Марини, хто вона у цій війні? Звідки така стійка сила до спротиву?
Я звичайна жінка, – після невеличкої паузи, сором’язливо промовила вона.
Її шлях психологічної адаптації до нових реалій був доволі складним. Про вторгнення росії Марина дізналася з соцмереж. З голови не йшли думки про війну, на цілий місяць жінка впала у глибоку депресію. Неначе в тумані, все робила автоматично: набирала воду, облаштовувала підвал, збирала продукти. Ще до початку війни Марина відчувала якусь тривогу. Багато читала, спостерігала за виступами політиків. Своїми думками ділилася зі знайомими. Багато хто з них прислухався до порад і війна не заскочила їх зненацька.
Пізніше вони дякували Марині, бо вчасно зняли гроші в банкоматі, заготовили продукти та все необхідне на перший випадок. Усе це допомогло пережити перший місяць окупації, коли в‘їзду до міста не було, а полиці магазинів спорожніли.
Подолати депресію допоміг інстинкт самозбереження. Прислухавшись до порад знайомого психолога, жінка повернулася до звичного способу життя. Тож знову, кожного ранку – зарядка, кава і цілий день турботи по господарству. Все стало на своє місце. А ще додалися пошуки осель для внутрішніх переселенців, допомога продуктами, речами людям, які залишилися без житла. Волонтерство наповнювало її життя змістом і, можливо, рятувало більше ніж тих, кому вона допомагала, - пишуть журналісти видання.
Звісно іноді свідомість поглинало гірке розчарування, виникало бажання виїхати з небезпечного місця. Жінка не знала, скільки ще має часу пожити, адже небезпека чатувала на кожному кроці. Потай виплакувала все, що було в душі. Проте не дозволяла собі показувати слабкість родині, яка почувала себе спокійно і захищено поряд із нею.
В юності Марина мріяла стати лікарем, але отримати медичну спеціальність не судилося. Проте сьогодні жінка виконує не менш важливу місію для своєї громади – лікує людські душі, допомагає односельцям у скрутну хвилину та рятує беззахисних тварин. Силу Марині дає непохитна віра у перемогу.
Тетяна Каптур, Наталя Свирида
30 липня 2026 р.
Збитки заповідникам Херсонщини внаслідок війни перевищили трильйон