Продовжуючи дискусію на ІзбірКомі: "Права корінних народів. Брехня, «відверта брехня» та політика"

Професор Борис Бабін, продовжуючи дискусію, що почалася на сайті видання ІзбірКом, підготував коментар до публікації радника Голови Меджлісу Арсена Жумаділова 

Професор Борис Бабін, продовжуючи дискусію, що почалася на сайті видання ІзбірКом, підготував коментар до публікації радника Голови Меджлісу Арсена Жумаділова. Публікуємо коментар у повному обсязі.

За останні тижні на <span>ІзбірКомі </span>розпочалася дискусія щодо механізму захисту прав корінних народів України та подальшої долі кримської автономії.

На сайті було опубліковане моє інтерв’ю з цього приводу, у якому я серед іншого доволі гостро критикував позицію та процедуру розробників законопроекту «Про статус кримськотатарського народу в Україні», який нещодавно був зареєстрований групою депутатів «Народного фронту» № 6315.

Моя позиція знайшла доволі гострий негативний відгук у пана Арсена Жумаділова, члена авторської групи законопроекту, а у минулому – завідувача відділом Уповноваженого Президента України у справах кримськотатарського народу.

Пан Жумаділов звинувачує мене у обмані читачів та перекручуванні фактів; варто додати, що саме під час його державної служби на згаданій посаді та під його фактичним патронатом працювала робоча група з опрацювання відповідного законопроекту. Поза публічною дискусією на сайті, у листуванні в експертній групі з обговорення відповідних питань пан Жумаділов узагалі назвав мою позицією «відвертою брехнею», нібито спрямованою на «перешкоджання» відповідній законотворчій ініціативі.

Зрозуміло, що публічне з’ясування відносин з політиком, навіть рівня колишнього голови районної адміністрації, – є справою невдячною. Втім, зважаючи на виключне значення останніх законодавчих ініціатив для долі кримськотатарського народу, для перспектив інших категорій населення Криму та для майбутнього самого півострову – дозволю собі, спираючись на факти та нормативну базу, запропонувати читачу самостійно вирішити просте питання –  хто більш відхиляється від істини у цьому діалозі.

Я у інтерв’ю писав про те, що перший із законопроектів про статус кримськотатарського народу був написаний і зареєстрований в українському парламенті у 2003 році. Пан Жумаділов каже про 1999 рік і тут з ним можна погодитися. Дійсно, проект № 4041 був зареєстрований нардепом Р. Безсмертним у 1999 р.; у наступному законопроект на його базі був зареєстрований групою нардепів, зокрема М. Джемілевим та Р. Чубаровим у 2003 р. за № 4098. Мені № 4098 здається значно важливішим за № 4041 як мінімум тому, що серед його авторів були закріплені керівники Меджлісу кримськотатарського народу.

Додам, що після № 4098 я не знаю про жодну спробу у 2004-2013 рр. зареєструвати в парламенті новий законопроект з цього приводу – ані з боку лідерів кримськотатарського народу, ану у когось іншого. Водночас на рівні громадського обговорення в Криму такі процеси безперервно тривали, насамперед серед кримськотатарських активістів. Я сам у ролі запрошеного експерта доволі активно брав в них участь починаючи з 2005 року. До 2014 року я не помічав ніякої участі пана Жумаділова у цих процесах, але, можливо, я просто був не дуже уважним і мої кримськотатарські друзі мене тут поправлять.

Далі пан Жумаділов пише про те, що робоча група з опрацювання «законопроекту про статус кримськотатарського народу» була створена не в 2015 році, а раніше. Бо в грудні 2014 р. у Києво-Могилянській академії пройшла конференція, учасники якої підтримали створення робочої групи з розробки сучасного закону. Така конференція дійсно була 22 грудня 2014 р., мене до участі запросили, але я через якісь технічні причини до Києва не доїхав.

На конференції, за тиждень до 2015 року, було проголошено про утворення цієї групи. Якщо пан Жумаділов вважає, що група саме з цього самого дня розпочала активну роботу – нехай так і буде. Мені ж здається, що насправді все почалося трохи пізніше. Мене до складу цієї групи було запрошено паном Р. Чубаровим у лютому-березні 2015 року.

Ось ці дві можливі неточності мого інтерв’ю, на які вказав пан Жумаділов,  дійсно можна визнати як мою «відверту брехню».

Але ж далі в аргументах пана Жумаділова починаються дійсно цікаві речі.

Адже на першому етапі, у березні 2015 р., отриманий мною від розробників законопроект робочої групи мав назву «Про корінні народи України» та охоплював як питання статусу кримських татар, так і питання статусу кримських караїмів та кримчаків.

Втім, у цьому первинному проекті майже не відображалися права корінних народів, відображені в Декларації ООН 2007 р., про що я неодноразово вказував членам робочої групи.

Далі у членів робочої групи виникло непереборне бажання якось підкреслити різницю в статусі корінних народів України (серед іншого пан Жумаділов відстоював закріплення в цьому проекті за кримськими татарами термін «великий корінний народ» (!!!), а за іншими – «малі» чи «нечисельні» корінні народи).

 У квітні 2015 р. пан Жумаділов емейлом повідомив членів групи про те, що «доцільно подавати два законопроекти, оскільки вони вирішують різні завдання» – тобто один про кримськотатарський народ, а інший – про інші корінні народи.

Тому справжньою «нахабною брехнею» слід вважати слова пана Жумаділова про те, що «робота розпочалась саме над законопроектом про статус кримськотатарського народу. Лише згодом, на пропозицію в тому числі пана Бабіна, вона була розширена до двох документів для законодавчого закріплення державних гарантій у питанні збереження самобутності караїмського і кримчацького народів». Адже насправді проект спочатку був єдиним для усіх корінних, і потім був розділений на два – але розділений явно не моєю за пропозицією.

Далі пан Жумаділов закидає мені брехню, коли я стверджую, що до складу робочої групи не було залучено жодного фахового юриста, жодного експерта з міжнародного права. Я можу впевнено стверджувати, що у 2015 р., крім пана Жумалідова, активну та часто дуже конструктивну позицію щодо опрацювання законопроекту мали пані Наталя Беліцер та пані Юлія Тищенко.

Ці дійсно потужні експерти з питань корінних народів, втім, мають високий авторитет у політичних, а не в юридичних науках. Зрозуміло, що для написання такого законопроекту було б бажано залучити не одного та навіть не декількох юристів, зокрема з окремих галузей права (виборче, земельне, фінансове, цивільне тощо).

Якщо ж подивитися авторський колектив зареєстрованого у квітні 2017 р. законопроекту № 6315, то, крім народних депутатів, А. Жумаділова, Н. Беліцер та Ю. Тищенко, серед авторів додано три посадових особи Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України, декілька представників громадських об’єднань та політологічних інститутів та тільки одного юриста – викладача "Могилянки".

Я не мав честі спілкуватися з цими особами у робочій групі в 2015 р. та не можу нічого казати про їх внесок. Але також я не маю жодних відомостей про участь авторів проекту, крім Н. Беліцер та Ю. Тищенко, у будь-яких заходах з питань корінних народів міжнародного рівня. Тому у мене, зважаючи на рівень законопроекту № 6315 (про що - трохи далі), є абсолютно обґрунтовані сумніви в їх компетентності щодо сфер міжнародного права та законотворчості за окремими галузями права.

Далі пан Жумаділов вказує, що нібито перед завершенням роботи групи було «проведено дводенний семінар за участі Голови і експертів Відділу корінних народів і меншин Офісу Верховного Комісару ООН з прав людини, що спеціально для цього прибули з Женеви».

Боюся, що мова тут йде про організований 5-6 квітня 2017 р. Міністерством культури України та Європейським Центром з питань меншин семінар «Корінні народи: політичне представництво та вирішення спорів». Запрошеними «експертами» на цьому заходу були Олександра Ксентакі та  Елізабет Наукльор.

Ці добродії насправді не мають жодного відношення до проблематики корінних народів. Адже пан Ксентакі узагалі невідомий експертному середовищу, а пані Наукльор є депутатом парламенту Фінляндії та працювала в уряді Аландських островів, представляючи інтереси шведської меншини.

Характерним є те, що до участі у семінарі не допустили як мене, так і низку експертів – представників корінних народів України. Організатори аргументували це тим, що науковці та представники корінних народів не є цільовою аудиторією цього зібрання (!!!). Отже, відповідний семінар мав усі ознаки заходу авантюристичного та/або фейкового.

Пан Жумаділов вказує, що робоча група «припинила своє існування, але лише коли було досягнуто мети», коли «законопроекти було розроблено і передано суб’єктам законодавчої ініціативи». Додам, що співпрацю зі мною пан Жумаділов припинив наприкінці квітня 2015 р. та пообіцяв при цьому надіслати остаточні варіанти законопроектів як результат роботи групи.

Це стосувалося серед іншого проекту з питань караїмів та кримчаків та/або «рамкогово проекту» про права усіх корінних народів, який нібито мав бути розробленим групою разом із законопроектом про кримськотатарського народу. Звісно, що ніхто цей проект мені не надсилав, не оприлюднював та в парламенті не реєстрував. Боюся, що просування такого рамкового проекту не входить у реальні плани пана Жумаділова та його політичних партнерів.

Пан Жумаділов дуже обурюється моєю критикою законопроекту № 6315. Тому мені, можливо, слід зупинитися на аналізі цього документу детальніше. Почну з того що в офіційно зареєстрованому тексті виявилося аж дві статті з номером 15. Звісно, це ніяк не стосується змісту документу, але яскраво доводить, з яким поспіхом його готували перед реєстрацією, та який «потужний колектив юристів» працював над проектом.

Далі за змістом. Проект в преамбулі згадує про Конвенцію № 169, до якої Україна не приєдналася та приєднуватися не буде. Політично цей жест, можливо, й ефективний, але для правника він є еталонним невіглаством.

У ст. 1 та 5 проекту йдеться про питання депортованих та відновлення їх прав. Варто нагадати авторам проекту, що профільний закон «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» в Україні було схвалено 17 квітня 2014 р., а їх пропозиції нічого нового, крім вже закріпленого три роки тому, кримськотатарському народу не надають.

Визнання у ст. 2 проекту кримськотатарського народу корінним народом України також, як мінімум, є трохи запізнілим, адже таке визнання було здійснено де-юре парламентом України 20 березня 2014 р. Таке визнання народу корінним нормою закону водночас є юридично некоректним. Адже подібне визнання – це односторонній акт держави, який неможливо, наприклад скасувати в майбутньому (а норму закону – можна). Отже, авторам проекту все ж не слід було так явно економити на залученні юристів.

У проекті багато йдеться про державну політику України з питань корінних народів, але майже нічого не вказано про їх права. Як мінімум автори забули про такі гарантовані Декларацією 2007 р. права, як право на громадянство, на самовизначення ідентичності, на реституцію матеріальних носіїв народної культури, на особливий статус місць релігійного та культурного значення, на створення власних систем освіти та на контроль за ними, на власні засоби масової інформації на мовах корінних, на розробку національних стратегій розвитку та на участь у розробці та реалізації відповідних державних програм, на участь в охороні навколишнього середовища та родючості земель, на консультації щодо військової діяльності на територіях власного проживання, на отримання міжнародної технічної допомоги тощо.

Особливо слід зупинитися на майнових колективних правах корінного народу, зокрема на землі та природні ресурси, які прямо гарантовані Декларацією. Пан Жумадилов, аргументуючи відмову авторів проекту у виписуванні майнових прав корінних народів, стверджує що «Конституція України встановлює лише три види власності в країні: приватна, державна і комунальна (ст.41)» та що «колективна власність лишилась у радянському минулому».

Мабуть, у пана Жумаділова є якась власна, відома лише йому Конституція України. Адже ніде в Основному Законі вичерпного переліку носіїв права власності та її видів не закріплено. Більш того, у ч. 2 ст. 318 ЦК України будь-які суб’єкти публічного права (наприклад держава чи територіальна громада) визнаються учасниками цивільних відносин; таким учасником майнових відносин, звісно, може бути й корінний народ як колективний суб’єкт.

Цікаво, що автори проекту не врегулювали питання майнових відносин не лише для корінного народу, але й для його представницьких органів. Більш того, ані Курултай, ані місцеві меджліси за їх логікою не можуть бути самостійними учасниками трудових або процесуальних відносин, не мають статусу юридичної особи тощо. За проектом лише Меджліс кримськотатарського народу є юридичною особою, але – із невизначеним статусом. Не здивуюся, якщо виявиться, що автори проекту розуміли цей статус, як товариства з обмеженою відповідальністю, наприклад.

Можливо, моя критика запропонованого проектом «Реєстру виборців кримськотатарського народу» була б не такою жорсткою, та не викликала б таке обурення пана Жумаділова, якщо б автори проекту додумалися включити в текст хоч якись зрозумілий механізм його формування.

Вагомою технічною проблемою проекту є те, що його автори не пропонують внесення опрацьованих змін до інших законів, яки безумовно необхідні за гіпотетичних умов його схвалення.

Також автори не пропонують у проекті жодної спеціальної норми, яка була б спрямована на захист кримськотатарського народу в умовах окупації Криму та на захист прав внутрішньо перемішених кримських татар на материку.

І останнє щодо цього проекту. Пан Жумаділов пише, що «пропозиція пана Бабіна не чіпати Конституцію України, а в законі просто прописати, що Автономна Республіка Крим є формою реалізації прав корінних народів Криму, є не просто невдалою – вона є ворожою до кримськотатарського народу» та далі гадає, чи це пропозиція «розумного ворога», чи «дуже нерозумного друга».

Але у самому проекті, який так адвокатує пан Жумаділов, є норма про те, що «Автономна Республіка Крим є національно-територіальною автономією кримськотатарського народу, створеної у межах території Кримського півострову у складі унітарної України та є формою реалізації кримськотатарським народом свого права на самовизначення» (ст. 7).

Теоретично проект може бути проголосований парламентом хоч завтра (звісно, зважаючи на його вищенаведені «блискучі» якості, цього не станеться). А законопроект про внесення змін до Конституції ще ніхто не готував. Тому позиція авторів проекту в цьому питанні, як не дивно, збігається з моєю. Тоді хто вони, ці автори, кримськотатарському народові – розумні вороги чи нерозумні друзі? Можливо все ж здебільшого – дуже нерозумні вороги?

Насправді ж ідею про таке тлумачення статусу АР Крим саме я пропонував авторам проекту ще у 2015 р. Цікаво, що врахували. До речі, принагідно щиро дякую цим авторам, що врахувавши мої пропозиції до тексту (цю та інші), мене не включили в фінальний список авторів проекту № 6315. Бо від такої «честі» ніколи потім не відмиєшся.

І ще декілька слів щодо тез пана Жумаділова про гагаузів і русинів, караїмів та кримчаків. Він пише: «кожний народ з числа тих, що не має державності поза межами України, спочатку самоідентифікує себе, формулює обсяг бажаних прав і артикулює це у визначеному порядку». Дійсно, це так.

Але пан Жумаділов чомусь не пише про те, що кримські караїми (караї) та кримчаки послідовно та одностайно вимагають на визнання себе в якості корінних народів як мінімум останні двадцять п’ять  років. Такі вимоги періодично артикулюються як через національно-культурні організації цих етносів, так і через їх представницкі органи (у випадку караїмів це їх Вища Рада, Улу Болік). У відкритих джерелах є купа посилань на такі вимоги.

Більш того, представники кримських караїмів та кримчаків як мінімум останні десять років поруч із делегаціями кримськотатарського народу активно беруть участь у діяльності спеціальних органів ООН з питань корінних народів. Їх допуск до такої праці в ООН через іншого прямо свідчить про визнання цих спільнот на міжнародному рівні корінними народами де-факто.

Якщо б пан Жумаділов відстежував ці процеси, розумів їх зміст та важливість, то можливо серед іншого він не допустив норми ст. 16 проекту № 6315, за якою представникам кримськотатарського народу дозволяється єдина, доволі жалюгідна та принизлива форма міжнародного співробітництва – а саме виключно у складі делегацій держави Україна. Фактично без права на власну думку та критику, в суворій відповідності з політикою МЗС України.

Нагадаю, що пару днів тому голова цієї установи пан Клімкін назвав в інтерв’ю «Нью Йорк Таймс» кримськотатарський народ не інакше як «татарська спільнота», у кращих традиціях радянської дипломатії.

Щодо гагаузів не можу не відзначити, що їх делегації (як і представники караїмів, кримчаків, низки народів Кавказу та Азії) періодично відвідували організовані кримськотатарською громадськістю заходи Дня корінних народів ООН які до 2014 р. щорічно проводилися в Криму.

Можливо, саме концепція «великого корінного народу» дещо заважала пану Жумаділову брати учать у цих заходах. Бо головним в них було як раз висловлення щирої та беззастережної поваги між усіма корінними народами, незалежно від їх особливостей.

Додам, що у 90-ті роки ХХ ст. тема прав кримськотатарського народу як корінного народу Криму використовувалася низкою політичних сил для розколу кримського суспільства та для роздмухування ворожнечі. На жаль, не всі ці політичні сили представляли слов’янське населення півострову.

Лише послідовна просвітницька робота щодо питання корінних народів, яку за останні десять довоєнних років провели в Криму кримськотатарські активісти, науковці, інші громадські діячі призвела до того, що карта прав корінного народу поступово перестала розігруватися брудними руками політиків як «лякалка».

Та більше, поступово влада все більше готувалася громадськістю до діалогу з цих питань. Наприклад, останні декілька святкувань Дня корінних народів ООН в Криму пройшли за прямої підтримки місцевої влади Євпаторії Судака, Ялти.

Статус кримськотатарського народу як корінного хоча офіційно на рівні нормативних атів не визнавався, але й не заперечувався владою. Звісно – це небагато. Але ніхто тоді крім вузького кола активістів та науковців цим не переймався. Шкода, що і влада України, і низка лідерів кримськотатарського народу стала щільно перейматися цією проблемою лише після окупації Криму.

Від редакції <span>ІзбірКому</span>. Шановні читачі! Якщо ви є фахівцями у сфері прав корінних народів, конституційного права і т.п., запрошуємо вас долучитися до конструктивної дискусії на нашому сайті. Ми гарантуємо публікацію ваших роздумів «без купюр», натомість чекаємо на матеріали, в яких би не було ознак розпалювання ворожнечі, але, навпаки, містилися пропозиції щодо вирішення цих питань. Редакція переконана, що конструктивна дискусія завжди краща, ніж намагання замовчувати проблему або її ігнорування. Чекаємо на ваші відгуки і пропозиції на нашу ел. пошту: odizbirkom@gmail.com.