"Дитині потрібні дорослі, які будуть поруч не тимчасово": як подружжя Остапчуків з Миколаєва стало батьками для дев'ятьох дітей

Упродовж п'яти років у родині Людмили та Ігоря Остапчуків було четверо прийомних дітей. За цей час вони встигли звикнути одне до одного, вибудувати спільний побут і пройти перші кризи, після яких у домі з'являється довіра. У родині вже знали, кому потрібна тиша, кому - більше уваги, а кому - час, щоб почати говорити про себе.

Навесні 2026 року в їхньому домі з'явилися ще п'ятеро братів і сестер, для яких служба у справах дітей шукала одну родину, адже сімейну групу дітей не можна розлучати.

Так прийомна сім'я Остапчуків стала великою. Офіційною мовою їх називають дитячий будинок сімейного типу. Для всіх це був новий етап: хтось звикав називати Людмилу й Ігоря мамою і татом, хтось - ділити простір, побут і правила, а вся родина вчилася жити разом у новому складі.

Людмила каже: прийняти дитину - це не лише відкрити двері. Це прийняти її досвід, мовчання, недовіру або надмірну прив'язаність. І щоразу показувати: тебе не залишать.

З чого почалася прийомна родина Остапчуків

До думки про прийомну родину Людмила та Ігор прийшли не одразу. Їхня рідна донька на той час уже виросла й поїхала навчатися до Одеси. У подружжя був будинок, робота, звичний побут. Але Людмила каже: завжди мала відчуття, що хоче бути поруч із дітьми, яким бракує тепла.

"Мені все життя було шкода дітей, які потребують турботи. Хотілося всіх нагодувати, з усіма погратися", - згадує вона.

У 2021 році Людмила та Ігор вирішили прийняти на виховання двох дітей. У херсонському будинку дитини вони познайомилися з маленькими хлопчиком і дівчинкою, а вже там дізналися: дітей четверо. Їхні рідні брат і сестра перебували в інтернатному закладі в Каховці, й для всіх шукали одну родину.

Коли Людмила вперше побачила молодших, дівчинці щойно виповнилося два роки, хлопчику було три. Дівчинка зовсім не розмовляла. Хлопчик, навпаки, майже одразу почав називати її мамою.

Він боявся відійти від мене, навіть у туалет. Думав, що я зараз поїду, й він більше мене не побачить", - розповідає Людмила.

Тоді діти вже близько року жили в інституційних закладах. Після першої зустрічі з молодшими Людмила зрозуміла: якщо приймати дітей у родину, то всіх чотирьох.

Так за пів року до початку повномасштабної війни в родині Остапчуків з'явилися четверо дітей.

"Зараз я навіть не уявляю, де були б мої діти, якби я тоді їх не забрала", - каже Людмила.

Після початку повномасштабного вторгнення родина виїхала з Херсонської області до Миколаєва. Діти звикали до нового міста, школи й життя в родині. Один із хлопчиків мав порушення слуху. Після встановлення слухових апаратів і занять із фахівцями він почав говорити й зараз навчається у звичайній школі.

Цей досвід багато чого змінив у погляді Людмили на прийомне батьківство. Коли пізніше родина приймала ще п'ятьох дітей, вона вже знала: довіра не з'являється швидко, і дітям важливо показати:  дорослі залишатися поруч навіть після труднощів.

Родина для п'ятьох

Проживши майже чотири роки в Миколаєві, у 2025 році Людмила з Ігорем створили дитячий будинок сімейного типу.

Юлія Кравченко, керівниця служби у справах дітей Миколаївської міської ради, пояснює: прийомна сім'я може виховувати до чотирьох дітей, дитячий будинок сімейного типу - до десяти. В обох випадках це сімейна форма виховання, у якій батьки доглядають дітей напрофесійній основі.

За її словами, служба спершу працює з біологічними батьками, щоб дитина, якщо це можливо, залишилася у своїй родині. Якщо ж у сім'ї дитині небезпечно, її вилучають. Далі для неїшукають сімейну форму виховання. Так наприкінці 2025 року для п'ятьох братів і сестер віком від чотирьох до п'ятнадцяти років почали шукати одну родину. Поки тривав пошук, діти жили в патронатній родині - формі тимчасового влаштування, де дитина перебуває до постійного рішення. Для такої великої сімейної групи знайти родину було непросто.

"У нас не стоїть черга людей, які хочуть прийняти до себе на виховання п'ятьох дітей. Тому ми дуже раді, що Остапчуки погодилися прийняти сімейну групу", - каже Юлія Кравченко.

Про дітей Людмила дізналася від служби. Каже, що вже була готова до того, що родина може стати більшою, тому погодилася поїхати знайомитися. 

Після першої зустрічі вона вирішила забрати дітей додому. Перед другою поїздкою патронатний вихователь зателефонував і сказав: діти вже чекають, коли вона приїде. Так навесні 2026 року в родині Остапчуків стало дев'ятеро дітей.

Перші тижні разом

Після переїзду п'ятьох дітей усі вчилися жити разом. Четверо дітей, які вже росли в Остапчуків, називали Людмилу й Ігоря мамою і татом. Діти, яких щойно прийняли в родину, придивлялися: старші дівчата казали "тьотя Люда" або "Людмила Петрівна", а чотирирічний хлопчик уже на другий день назвав Ігоря татом.

Діти плуталися, кому що казати. Ми й самі не знали, як правильніше", - згадує Людмила.

У перші тижні ще відчувалося, що діти прийшли з різним досвідом і звичками. Людмила багато говорила з ними про те, що тепер вони живуть в одному домі, мають спільний простір, спільні правила й вчаться бути однією родиною.

Поступово це відчуття формувалося через звичайні речі: спільні ігри, допомогу на кухні, суботнє прибирання. Молодші часто бралися допомагати першими - і за ними підтягувалися інші. 

Людмила каже, що бачить зміни вже за перші місяці: діти стали спокійнішими, краще сплять і частіше долучаються до життя родини.

"Я бачу, що вони розслаблені. Що вони вже задоволені. Але має пройти час, щоб діти могли довіряти", - говорить вона.

Родина не має залишатися сама

Після влаштування дітей родина отримує соціальний супровід і фахову підтримку. "До нас приїздить психолог, а логопед працює з дітьми вдома раз на тиждень. Я також спілкуюся з психологом онлайн. Підтримка є", - каже Людмила.

Ця допомога важлива не лише для дітей, а й для дорослих. Людмила говорить про це без драматизації: після появи ще п'ятьох дітей ритм життя змінився. Більше часу йде на їжу, школу, прибирання, розмови й домовленості між дітьми.

Після влаштування дитини робота служб також не завершується: родину супроводжує Центр соціальних служб, а за потреби долучаються служба у справах дітей, психологи й інші фахівці. На розвиток такої системи підтримки в громадах спрямований проєкт "Стійкі сім'ї, стійке майбутнє: трансформація системи догляду за дітьми в Одеській та Миколаївській областях", що реалізується за підтримки UNICEF.

Результат цієї роботи помітний не одразу, але саме родина дає дитині новий досвід щоденного життя, каже Кравченко.

"Вони соціалізуються, адаптуються в житті, виходять із прикладами родини, які отримали в прийомній сім'ї, дитячому будинку сімейного типу або під опікою", - підкреслює вона.

Людмила Остапчук теж каже: звикання до родини потребує часу. Перші діти, які живуть із нею майже п'ять років, уже стали справжньою родиною. З новими цей шлях тільки почався.

"Ще має пройти час. Але все буде. Сили є, тому будемо рухатися вперед", - каже вона.

"Не бійтеся приймати дітей"

Коли Людмилу питають, що вона сказала б людям, які думають прийняти дитину в родину, вона говорить про сумніви, які чує найчастіше: як упоратися, чи вистачить сил, чи не буде надто складно. Вона не заперечує: буває важко. Але головне, вважає Людмила, - не чекати, що довіра з'явиться одразу.

"Найголовніше - знайти з дитиною спільну мову. Навчити довіряти. Любити, обіймати, часто говорити, що я тебе люблю", - додає вона.

Один із хлопців зараз у літньому таборі й щоранку пише їй: "Мама, я тебе люблю". Для Людмили це один із моментів, які показують, заради чого родина проходить втому, адаптацію й складні дні.

Людмила переконана: дітям, які залишилися без батьківського піклування, потрібні дорослі, які будуть поруч не тимчасово. Не лише дах над головою і школа, а просте відчуття: тут є люди, до яких можна повернутися.

Не бійтеся, приймайте дітей. Вони дуже потребують родини", - наголошує вона.

Щоб дізнатися, як прийняти дитину в родину, телефонуйте на гарячу лінію 0 800 219 867. Детальніше на сайті dity.gov.ua.

Проєкт "Стійкі сім'ї, стійке майбутнє: трансформація системи догляду за дітьми в Одеській та Миколаївській областях" реалізується МБФ "Українська фундація громадського здоров'я" у партнерстві з ГО "Одеська обласна організація медико-психолого-педагогічної допомоги ГО "Здорове суспільство" спільно з UNICEF Ukraine за фінансової підтримки Bundesministerium für wirtschaftliche Zusammenarbeit und Entwicklung (BMZ) через державний банк розвитку KfW.

Олена Болган