03 вересня 2023 р. 18:24

Як приміщення колишньої школи стало волонтерським хабом

Зображення: ШоТам

(Зображення: ШоТам)

Голова громадсько-волонтерської організації "Великі серця" Ганна Самотей чекає додому з Перемогою одразу двох найдорожчих: сина та чоловіка. Вона волонтерить для потреб фронту уже дев’ять років. За цей час освітянка з 20 річним стажем освоїла чимало навичок: як сплести "кікімору", обрати "мавік" та переобладнати стару школу на осередок для волонтерів та ветеранів.

Вона згуртувала охочих допомагати військовим не лише у рідному Ананьєві, але й за межами Одеської області. Про людей з великими серцями, 25 000 квадратних метрів маскувальних сіток, та чому у волонтерів ніколи не буде відпусток, Ганна розповіла проєкту ШоТам.

Почалося все з кілограма картоплі

Я з тих, у чию родину війна прийшла у 2014 році. Чоловік долучився до АТО. Пам’ятаю, дзвонить мені й питає так поміж іншим: "А скільки зараз на ринку кілограм картоплі коштує?". 

Виявилося, що вони міняли свої консерви на картоплю у людей, бо таких запасів мали вдосталь, а хотілося простої смаженої картоплі. Кажу: так, завтра я до вас приїду і тільки від тебе залежить, з чим я приїду, тож розказуй все. І з тої картоплі почалось моє волонтерство. Тоді я думала: ну ось ще трошки, мій демобілізується і все, я з цим зав’язую. З АТО чоловік повернувся у 2015-му, а я досі "зав’язую".


Фото: Ганна Самотей

Я ж його вже втретє чекаю

Закохалась я у свого Олександра з першого погляду, і дотепер дуже люблю, наче ще дужче. Познайомились ми у 1991 році, у його сестри був день народження, святкували у дворі, а я якраз повз проходила, бо наші батьки по сусідству жили. Запросили й мене з ними посидіти, розговорилися. За три роки ми відгуляли наше весілля. 

Я його вже втретє чекаю: проводжала на строкову службу, чекала з АТО, і ось уже півтора року чекаю з повномасштабної війни. З 25 лютого 2022 року він у строю.

Стару школу перетворили на волонтерський штаб

Нашій громадській організації "Великі серця" уже дев’ять років. Коли чоловіка призвали до лав ЗСУ, до осені я все робила сама. Потім до мене приєдналися дружини інших мобілізованих з нашого містечка. Коли почалися серйозні запити та збори, ми зрозуміли, що нашу діяльність необхідно якось юридично оформити. Вже у листопаді ми зареєстрували ГО "Великі серця" – бо тут дійсно зібралися люди з великим серцем. 

У 2018 році мене запросили на навчання до "Юридичної сотні" (всеукраїнська правозахисна громадська організація, яка надає соціально-правовий захист учасникам російсько-української війни та членам їхніх сімей ред.) Після навчання можна було взяти участь у конкурсі проєктів від Одеської ОДА, переможці отримали кошти на реалізацію. Так у нас з’явився стартовий капітал на омріяний Центр відпочинку та реабілітації учасників АТО (ООС) та їхніх сімей.

Ми взяли в оренду колишнє приміщення сільської школи, яке вже не використовувалося, власноруч робили ремонт. Закупили техніку, меблі зносили люди, місцеві фермери допомогли грошима. Зрештою спільними зусиллями вийшов наш Центр: з тренажеркою, дитячою ігровою, більярдною залою. Не у кожному великому місті є такий. З початком повномасштабного вторгнення Центр став й волонтерським штабом. Ми тут плетемо маскувальні сітки, в’яжемо "кікімори", крутимо цигарки, фасуємо медові вітамінні смузі – робота кипить щодня. Якщо раніше ми працювали вихідними, то вже другий рік наші волонтери залучені по сім днів на тиждень.

Багатьох дивує, що ми робимо цигарки. Все просто: це дуже поширений, невичерпний запит військових, а вони коштують дорого. Тож ми вирішили виробляти власні  придбали електричну машинку для скручування, купили порожні "гільзи" й тютюн. Пакуємо у непромокальні пакетики з написом "Заспокійливе герою нашого часу". Хлопці оцінили одразу і якість, і назву.

У нас взагалі кілька власних продуктів: сало у вакуумному пакуванні, каші з м’ясом у реторт-упаковці, фруктові чипси. Треба буде навчитися та виробляти щось ще – навчимося і будемо робити.


Фото: Ганна Самотей

"Аню, як ти витримуєш?"

Старший син Іван, як і мій чоловік, теж в ЗСУ. Молодший – Олександр – волонтерить зі мною. Часто друзі питають мене: "Аню, як ти витримуєш?". Витримую, бо маю підтримку своєї родини, чоловіка.

Буває таке, що вся його підтримка – це плюсик у месенджері, більше він просто не має змоги проявити. Але то вже так багато! Мами, дружини військових мене зрозуміють. А коли почуєш голос, то взагалі крила виростають! 

Де він і що він пережив – цього мені ніколи не розповідав, бо береже мене. Я дуже часто раджуся з ним, якщо є зв’язок, звісно. Наприклад, якого кольору потрібна сітка для такого-то регіону? Який зручніше пояс на "кікіморі" зробити? Яку порцію каші краще у реторт-пакет класти, аби можна було на окопній свічці нагріти?

Зробили понад 25 000 квадратних метрів маскувальних сіток 

Ми тісно контактуємо з усіма військовими, яким допомагаємо: що саме треба, яке воно має бути? Ті ж сітки: кольори підбираємо відповідно до замовлення і до території, де цю сітку будуть використовувати. На Південний напрямок одна кольорова гамма, на Донецький – інша. До речі, уже зв’язали понад 25 000 квадратних метрів.


Фото: Ганна Самотей

"Кікімори" – наша фірмова фішка, ми в’яжемо їх з 2015 року. Уже напрацювали власний "дизайн". Починали із суцільного пончо, а тепер це цілий костюм: штани, пончо та окремо капюшон. Нитки – акрил та шерсть, акрил швидко сохне на вітрі, а шерсть гріє. Один такий костюм – це п’ять-шість днів роботи, але нещодавно Центр зайнятості почав направляти до нас людей, дівчата швидко долучилися до процесу і тепер ми плетемо одну "кікімору" за два дні.

Волонтерська мережа росте

Не у всіх є можливість приїхати та працювати у нас у Центрі, бо є охочі з різних населених пунктів. Люди самі почали пропонувати взяти якусь роботу додому. У нас уже є наші "філії" в різних селах громади, навіть в іншій області. Наприклад, у Гандрабурівському ліцеї педколектив та учні взяли на себе виготовлення окопних свічок, лік уже пішов на тисячі штук. 

Друга філія зорганізувалася у сусідній Долинській громаді – там роблять маскувальні сітки на базі місцевого ліцею. 

Третя філія "Великих сердець" працює у Миколаївській області. У перший рік вторгнення у нас в Ананьєві жила родина вимушених переселенців – Тетяна та Віктор Бідюки. Вони активно працювали у нашому волонтерському центрі, а коли їхнє село Центральне звільнили, повернулися додому й організували роботу там: плетуть маскувальні сітки, "кікімори", виготовляють цигарки. 

Четверта філія уже назріває. У нас є спортивний ліцей в Ананьєві, де діти та вчителі шиють подушечки, аптечки. Будуть ще охочі – будемо розширюватися, роботи вистачить на всіх.

Найстрашніше для нас – не встигнути. Ми віддаємо весь свій час, всі свої сили. Якщо хтось захоче підтримати нас, допомогти – ми відкриті до співпраці та звітування. Хто має бажання надіслати нам тканину, нитки –  у Фейсбуці є сторінка ГО "Великі серця", ви можете звернутися туди. 


Фото: Ганна Самотей

Після Перемоги роботи для волонтерів буде ще більше

Зараз я вже знаю, що після демобілізації наші захисники потребують не менше, а то і  більше підтримки, ніж на полі бою.

Тож після Перемоги ми плануємо розширити наш реабілітаційний центр. Приміщення в оренді у нас до 2029 року. Будемо організовувати зустрічі зі спеціалістами, навчання, свята, просто спілкуватися. Тому що не лише чоловікам потрібна така реабілітація, а і їхнім дружинам, матерям, дітям. Тож роботи у нас планується ще більше, ніж є сьогодні.

Якщо у когось є спортивні тренажери без діла, ми з радістю приймемо такий подарунок. У нас є орбітрек і бігова доріжка, але цього мало. Плануємо вести спортивно-реабілітаційні групи для ветеранів.

Коли накриває – йдіть до волонтерів

Серце "Великих сердець" – це матері та дружини військових. Ми найкраща підтримка одна одній. Сидіти вдома самій і чекати того повідомлення від чоловіка дуже і дуже важко. Навіть друзі й рідні не завжди не можуть так підтримати, бо не знають, що саме відчуває жінка. Тому ми постійно знаходимося у Центрі, бо тут точно розуміють.

Півтора року Центр працював без перепочинку. Ми думали: "Який відпочинок? Треба ще більше, ще швидше!". Та вигоріли. Тоді проконсультувалися з психологинею і вона порадила нам робити "примусове" розвантаження.

Тепер раз на місяць ми влаштовуємо собі посиденьки: смажимо на вогні картоплю або купуємо торт і чаюємо. Просто розмовляємо, співаємо, сміємося, плачемо разом. І справді стає легше, наче трошки підзаряджаєшся і готова знову гори перевертати, аби добути хлопцям те, що вони просять.

З 2014 року у мене є ще одна родина – волонтерська. Коли немає настрою, обсіли тяжкі думки та безнадія, коли не знаєш, що робити, куди себе приткнути – тут тобі завжди знайдуть важливу задачу, нагадають, наскільки ти потрібен.


Фото: Ганна Самотей

Тому я всім кажу: коли накриває, йдіть до волонтерів, до громадських організацій, які працюють на Перемогу. Повірте, у вас там не буде депресії, у вас там буде робота. Ви не опускатимете рук, бо вони будуть постійно зайняті. Будуть однодумці, ви будете працювати, допомагати одне одному і наближати головне – Перемогу.

Наталка Бардалим

Поділитися